Але цей день, Страсна П'ятниця, назавжди увійде в історію людства, як прояв великої Божої любові; як прояв великого Божого милосердя, яке розливається на всі роди, покоління, на ціле людство, на всі часи.
Голгофа — місце ненависті людини. Голгофа — місце безмежної любові Бога. Одна гора, а дві протилежності.
Людина міцно своїм гріхом прибиває руки Ісуса Христа до хреста, щоб ці руки більше не благословляли людей; щоб ці руки більше не дотикали людтину; щоб не додавали надії; щоб часом не повертали слух глухим; людина дуже міцно прибиває руки до хреста, щоб ці пресвяті руки не повертали зір незрячим. І людина дуже міцно прибиває ноги Ісуса Христа до дерева, щоб часом Ісус не втік з того дерева і не йшов до людей, щоб їх лікувати.
Ісус помирає на хресті, на дереві, на першому вівтарі. І своїми розпростертими руками обіймає усіх: тих, які Його бичували; тих, які були байдужими, які проходили поруч; тих, які торгували на базарі; тих, які спали... І по сьогоднішній день нічого не змінилося. Ісус своєю любов'ю, через свої розпростерті руки, широко обіймає весь світ. І так буде завжди.
Дорогі брати і сестри, кожну Страсну П'ятницю на першому плані ми маємо дерево хреста. І кожного дня ми свідомо чи несвідомо зустрічаємося з хрестом. Вистачить тільки пройтися біля будь-якої церкви, біля костелу — на вершині бачимо хрест. Хрест знаходимо в наших домівках, у наших квартирах, на наших грудях і знаємо, що хрести є різні: є маленькі, є великі: є гарні і ті, які особливо звертають нашу увагу, промовляють по-іншому. Образ хреста може залишитися в нас назавжди. Кожного дня ми, католики, робимо знак хреста на собі, вранці і ввечері. І так повинно бути. Людині знамення хреста товаришує від народження до природної смерті. Приносять дитину до хрещення — священник декілька разів робить знак хреста. Протягом життя на службі Божій благословення уділяється знаком хреста. В останній дорозі, під час похорону, — так само. Знак хреста товаришує нам постійно, бо це знак того, якою ціною ми відкуплені.
Сьогодні в особливий спосіб ми мусимо запитати себе і пригадати: як я — як мама, як тато, священик, монахиня — як я роблю знак хреста? Про що я думаю? Як виглядає мій знак хреста: чи він свідомий, чи несвідомий; чи я роблю автоматично, чи пригадую, що він означає?
У 1961 році така маленька країна, Албанія, вперше стає країною атеїстичною. Офіційно в конституції було написано, що Албанія — атеїстична країна. І міністр внутрішніх справ запропонував, щоб усі хрести — із дому, і особливо ті, які знаходилися в церквах, — віддавати до шкіл, в лікарні, у військові частини і покласти чи повішати ті хрести між вішаками. Хтось подумає: що за банальна ідея — повісити хрест поміж вішаками в таких публічних місцях. У тому був дуже великий диявольський підступ. Бо якщо ми сотню разів повісимо одяг на цей хрест поміж вішаками, то він втрачає згодом своє значення. Він із sacrum стає profanum. Стає для нас простим предметом. Це було б диявольське знамення — повісити хрести поміж вішаками. І так сталося.
Ми, люди віруючі, протягом року хрестимося більше сотні разів. І тому є велика небезпека, що цей знак спасіння може бути знаком, який ми виконуємо несвідомо. Тут потрібно бути дуже обережним і свідомим, бо це — наш знак відкуплення, ціна нашого життя. Якщо б не епідемія, нас би тут було повно, цілий костел. І кожний після молитви вірних віддавав би честь дереву хреста на колінах, з вірою, побожно, цілуючи хрест. На жаль, ми не маємо такої змоги. Цілуємо ми його з вірою, деякі в сльозах. Але як тільки хрест в усіх його формах доторкається до нашого життя ,особливо через терпіння, як часто ми забуваємо про цей поцілунок, а питаємо Бога: чому? Чому це так сталося зі мною? Як часто ми забуваємо, що ми на колінах його торкаємося, дякуємо, а через декілька днів або навіть годин плачемо ,страждаємо і питаємо Бога: чому це доторкнулося до мене, до моїх рідних? Чому так?
Дорогі брати і сестри, подивіться уважно на хрест, на Ісуса Христа розіп'ятого. З одного боку — Він, наш спаситель, розіп'ятий, з розпростертими руками. З іншого боку є вільне місце — для нас. Це місце вільне для кожного з нас. І кожен із нас є носієм хреста — більшого, меншого — але ми його носимо. Коли ми кажемо: «Господи, я згідний, я з Твоєю допомогою беру мій щоденний хрест і йду за Тобою», — нам легше, бо ми не самі ,ми співпрацюємо з Богом. Але коли ми відмовляємося від хреста, боїмося, відкидаємо, тоді стає набагато важче.
Ісус Христос ще не воскрес, а на хресті відбувається перше навернення, перші плоди. Двоє розбійників: один по правій стороні, другі по лівій. Двоє в тому самому положенні, в рівних умовах ,можливо, вони навіть були друзями, співпрацювали. Чи знали вони Ісуса? Невідомо. Чи Його бачили — також. Один кається, інший — ні. Д одного скероване слово: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». Інший стає, як розбійник, насміхається, не хоче. Один повірив, а другий — ні. Ісус на хресті не втихомирював бурю; Він не розмножував хліб; Він не йшов по воді; Він нікого не воскресив. Він силою свого тіла, опльованого, з кров'ю, і силою свого слова навертає розбійника. Другий не захотів прийняти цієї благодаті. Один стає символом Божого милосердя. Інший це милосердя відкидає. Що це значить для нас, віруючих? Що ми можемо стояти дуже близько вівтаря, максимально близько — один повірить, інший ні. Ми можемо стояти якнайближче до кивоту, до табернакулюму — один може прийняти благодать, інший ні.
Голгофа, смерть — це початок раю. Останнє слово буде в неділю. Терпіння, які можливо і ми переживаємо, — це початок раю. Молімося сьогодні, щоб ми були вірними Ісусові Христові й так, як Він, несли наш щоденний хрест на Голгофу, знаючи, що там починається рай. Амінь.
